Що за гріх цей красунчик-хлопець
Учинив, щоб нести розплату:
Розчинитись у сні-потоці
І прокинутись амарантом?
Щоб завмерти у серці саду,
Скостенілі підняти віти?
За насилля, погорду, зраду –
Сухарем серед ніжних квітів
Він стовбичить? Стрункий, м’язистий,
У шорсткій, мов короста, шкірі.
В обважнілих бордових кистях
Шарудять насінини зрілі…
Вже за обрій сідає сонце,
І свій лет зупиняє літо.
В нім живе іще юний хлопець,
Чиє тіло у стебла влите.
А від вітру свербіж у кистях,
Горобців налетіла зграя…
Він все думає: хто ж так мститься?
І що сталось в ту ніч – не знає!
У росі весь прокинувсь вранці,
І якась генетична пам’ять
Нагадала про індіанців,
Як ті «їжу богів» збирають
З його кетягів сухостійких,
Щоб в муку перетерти зерня
І всипати у страви – втіха,
Омолодження сили верне…
Пригадалися давні греки,
Що узріли безсмертя символ
В амаранті. Плодючий! Спеки
Не боїться – ото рослина!
Африканці та азіати
Знай, харчуються з віку й роду
Калорійністю амаранта,
Ним живуть… Він всміхнувся гордо.
Всюди в світі – в хлібах і кашах
Його зерна, в супах й салатах –
Його листя, сік, чай – у чашах,
Ще й лікуються амарантом!..
Та згадав, як з його породи
І зелених братів, й багряних
Європейці в своїх городах
Викидають із бур’янами.
Подививсь і на себе – хтивий,
Пишні кетяги, мов гранатні.
Ех, він просто – декоративний,
Найбезплідніший з амарантів!
Що ж з ним сталось, з рослино-богом,
Що скотивсь в бур’яни із трону?
Що зробив він лихого, злого,
Що червоні соки холонуть?
Сліз сухих насінини чорні
Впали долі. Ну в чому ж винен
Цей розквітлий, стрункий? Ну в чому
Завинив амарант-людина?
І які паралелі долі
Пронеслися йому повз вічі?
Пнеться сильний глибокий корінь
До безсмертя – хоч однорічний…
Тільки дмухає осінь тугу,
Вже у гронах рясних, гранатних
Гріють крила півсонні мухи –
Ще недовго буть амарантом…
Чи прокинеться знову хлопцем?
Чи для нього, у стеблах скутім,
Все закінчиться в цьому році?..
Невідомість, відчай, спокута…
