«Ma ben veggio or si come al popol tutto
favola fui gran tempo, onde sovente
di me mesdesmo meco mi vergogno…»
(Francesco Petrarca)*
Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:
Кожен Мілан має свого Галеаццо,
Кожна Флоренція свого Лоренцо,
Кожна Генуя свого Гул’єльмо,
Кожна Венеція свого Джованні Гальбайо.
Називайте їх «чудовими»,
«Блискучими» та «доблесними»,
«Благородними» та «благочестивими»,
«Справедливими» та «хоробрими»,
Громадяни комун та республік,
Радійте спорудам довершеним,
Ренесансу золотому й веселому,
Тільки свободу свою віддайте,
Оте непотрібне «право голосу»,
Оте слово своє в скриню сховайте,
На карнавалах танцюйте,
Пийте і розважайтесь,
Тільки поменше думайте,
Поки флорінами та дукатами
Поетів ваших причаровують,
А вони з вами монетками поділяться:
Тридцять срібняків кинуть –
За республіку…
Примітки:
* - «Я бачу чітко, як я став
Старою казкою поміж оцих людей,
І соромно мені стає за себе…»
(Франческо Петрарка) (іт.)
