Тягло від опівночі вільготою
А він світив крізь діри наготою
Та змерзлу плоть ховав під ветхий крам.
Воно, хоч мандри ці і на спасіння,
Й не личить їм нуда і голосіння,
Та де ще він, той благовісний храм!
А зараз ніч – Біг зна де тепла днина,
Й до речі тут була б якась ряднина,
Й задублий бік скородив підлий корч.
Бурчав, крутивсь і ті крутились двоє,
Пітьма ж була – у силі та в розвої,
Чи в око стрель, чи свічку ставляй сторч!
Сон брав своє, і важчала повіка,
І вже не тямив: бачить чоловіка,
Що ген стоїть, чи мариться йому.
І вже підходив начебто до хати,
Стрічала жінка й діти нили: тату!
Й розбитий човен задирав корму.
Здалося – баба мовби постаріла,
Та літ зо п'ять свого не мила тіла,
І хата вгрузла в землю навкосяк.
Жалілася, що геть напала скрута:
"Як ти здимів – з харчів хіба що трута.
Була худібка, нині – де й кізяк!
Дітва селом снується між собаки,
Хто кине кус – тому від сиріт дяки,
Вже ж за своїх не лічать нас ґазди́.
Джерґоче люд (шепнула Соломія),
Що ти здурів, при розумі б розвіяв
Чи хто добро й гайнув бозна́ куди?"
Стояв, сопів, топтав босоніж порох:
"Та я вже й сам… таки ж собі не ворог!
Сміються люди з нашої ходьби…
Ще поки є сяке-таке здоровля,
А руки тямлять – що то риболовля,
Вернусь додому, годі з вас журби!
Закину сіті й принесу малечі…"
Аж тут відчув, як хтось його за плечі
Шарпнув дражливо: "Петре, не проспи!
Все скінчено – вогні ген з відусюди!
Син Людський буде виданий до суду!"
Сполошений, він бубонів:
"Прости…"
