Пробач.
Зима друкує снігом
по наших кроках ще осінніх.
І дочекатися відлиги,
аби наважитись по стінах
скребти, намацувати холод
довкола істерично довго.
І малювати потім коло,
не розуміючи для чого.
Пробач.
Я не згадаю міста,
що пам’ята мене незлого.
І сніг когось все хоче з’їсти,
і нам, здається, не до нього.
Ідеш.
Зима дратує сміхом.
Слідів немає.
Сніг не тішить.
І від чекання надто тихо.
Ми не чужі.
Ми просто інші.
