«Все більше спогадів і менше сподівань…»
(Євген Плужник)
Якось читаючи «Ріґведу» подумав, що всі ми нащадки давніх кочівників, що розселилися Європою у світлу епоху бронзи, що гнали свої стада від водопою до броду, що поклонялись вогню і уявляли себе дітьми рудого сонця і називаючи кожну зустрічну ріку Дана. І тоді я написав на клаптику паперу таке:
Діти рудого сонця
Під сухим деревом Істини
Збирають стиглі плоди
Своїх м’яких снів.
Серед високої трави
Своєї синьої Вітчизни
Женуть на водопій
Стадо корів звичаїв
Холодної річки «ми»
З прозорою водою «тут».
Діти рудого сонця
Ласують медом свого життя
Під дубом тисячоліть
Співають пісні про вогонь –
Гарячого язикатого вістуна –
Посла до Країни Високого Неба,
Веселого балакуна,
Нічного сторожа племені
Країни Великих Рік.
Між нами вогонь –
Між родаками стріли
Між людьми колеса вогняного
І співцем Білого Коня.
Країна Високих Трав –
Ти лише у спогадах
Вічного номада.
