ранок зустрів мене горобцями підсліпуватими.
скільки зі мною не бийся, як не лікуй мене
я щоранку ось цими руками скафандр висушений прасуватиму,
збираючись на планету зі стількома півкулями,
скільки соснових голок на середньостатистичному дубі,
скільки волосся на тілі після курсу доцетакселу.
з ніжністю розправляю брижі скафандрові грубі,
щоб потім їй показати
себе свіжу й веселу.
і кожного ранку я переконуюсь,
що планета або обережна
або що вона - порожнеча, в якій я хронічний гагарін.
а потім всі думають, що я загинула, і я не доводжу їм протилежне,
бо не встигаю.
бо прокидаюся о третій ночі, сушу свій скафандр феном,
бо не встигаю на свою планету, таку загадкову таку величну.
і мій здоровий глузд нагадує біль, приглушений нурофеном.
якимось таким нурофеном,
що діє вічно
