Безповітряний простір – інтригує.
Чи можуть у ньому мешкати равлики і ондатри?
Чи може річка текти догори ногами,
і взагалі – де, в дідька, у річки ноги?
Ти знаєш. Ти справді знаєш.
А я, ніби Книга мертвих.
Ніби книга, що вмерла вчора.
Пливу у тобі, як річка… і тихо співаю про хвилі:
блакитні,
блідо-зелені,
сіруваті,
або ж брудно-коричневі.
Хитаюся, ніби човник,
зроблений із листка папірусу.
Тонкого і білого папірусу,
на якому запишуть останню волю
благородного фараона,
якому зосталось так мало,
так мало до повноліття.
І всі ми – такі божевільні.
Такі божевільні, насправді.
Мамо, ця дивна річка
лякає наших рабів.
Їхня шовкова шкіра виблискує темним на сонці.
На білому сонці пустелі
– чорна шовкова шкіра.
І я на хвилях,
і річка, і фараони…
Всі ми – смертні.
Так важко дихати.
Без повітря.
Мамо…
