Ми – зарубки на дереві, свіжі, криві зарубки,
Вперфорована віспа в посохлу, шершаву шкіру…
Ми одвіку одне – шрамоване архе-ціле
(у судинах не кров – олія і сік імбиру),
І навіки одні: хоч нарізно, хоч за руки…
Є надія: зрубцює, затягне і випне зовні
Литим склом бурштинý, воєдино закріпить стики,
І тоді ми, можливо, наважимося, осклілі,
Стати ближче настільки, щоб, вторгшись на відстань крику,
Домовчати піввічності в кожнім невчаснім слові...
