В місто котів і «чортзломитьногу»-вулиць
Вмочує серце стрімка, пунктуальна осінь,
В жовті футляри вшиває усі «назовсім»,
Безвісті вимиває, чому минутись…
Ти – антиосінь: кроїш усе минуще
І на одвічний захід вивозиш з міста,
Ніби імпланти болю глибоких урвищ,
Світ без яких – без змісту…
Віриш у зиму, як вірять у опіати
Ті, що, мов хліба, просять спочити в бозі…
Тільки не в осінь…
