я відбігаю, золотце, в твою,
я відбігаю, золотце, в блакитну
намоклу осінь, зібгану і штибну
із небом, кровоточучим навскіс.
я відбігаю у прозорий ліс,
в принади зір у прорізках міжгілля,
моєму очу гамірне свавілля
нашіптує себе і вабить ввись...
і знову буде верх і буде низ,
і світлий шум нескорених впокорень.
нараз спитаю: де розпуки корінь? -
ти стрепенешся і чкурнеш до біс...
ти відбігаєш. ти зробив все правильно.
мала надія поспіхом проворна.
я затихаю. слів затерлись жорна.
спадає золото на снів крихкий узвіз,
щезає осінь.
навіть троха заздрісно
