...хто має почути мої слова, а найважливіше - сльози, що стільки днів ходять темними колами підземними, аортами, венами перетікають, не дають мені спокою, болять мені дивно і несподівано - посеред сонячного видива, посеред радісних усмішок, помежи теплими пальцями...
Люба Долик "Опівнічний лист собі"
Виявляється біль вміє бути красивим…
Думала завжди,
що він потворний,
чорний…
А він красивий
і білий-білий,
як біле небо у білих хмарах,
але без сонця…
А сльози бродять
десь там, далеко,
у лоні серця
і… не виходять
так просто, тільки
тривожать душу...
А я виходжу,
іду на люди, -
всміхатись мушу
до свого болю…
Може то карма?
А чи то, може,
за мої власні гріхи покара?
Така швидка,
така правдива,
ще тут, ще нині,
на цьому світі,-
мені б радіти…
А я не вмію,
а я не хочу –
зрослася з болем
із білим-білим,
як біле небо у білих хмарах
і геть безкраїм,
глибоким морем
в міру солоним,
що серце крає…
