Він підставляв обличчя небу, щоб змити спогади усі,
Щоб стерти пам'ять всю про тебе, щоб ти не снилася у сні...
А я ішов, дививсь угору і бачив хмари, як вони
У серце, разом із собою, несли лиш вітер і дощі...
Ішов, не бачучи дороги, і спотикався кожен раз,
Дививсь, як там, десь так високо, у темно-сірих небесах
Рождався дощ, що ніс спасіння моїй душі,
Моїм думкам давав розраду і очі втомлені омив.
А в калюжах, по-під ногами, неначе човники,
Плили пір'їнки, жовте листя, якесь сміття...
Й мені здалось, що, разом з тим, моє життя пливе туди
Де вже не буде більше літа, де тільки стужа і вітри...
І він не плаче за тобою, він відпустив тебе - іди,
А то не сльози на обличчі, то, просто, дощ в його душі...
