Вона в неволю зовсім не хотіла,
Горів палкий вогонь в душі її.
Дівчина ніжна з гордістю царівни
І серцем диким в пломенній красі.
Та суд над нею на небі розпочався ,
В руках тримтів загострений кинджал.
І той , хто тільки що із зверхністю всміхався ,
Від її рук в обійми смерті впав.
І не було ні жалю , ні зітхання...
Лише сльоза , що впала в свіжу кров,
Як те "прощай" підступного кохання,
Що зроду віддавало за любов.
Вона мовчала, ледь стиснувши губи.
Хоча "кричати" рвалось у душі.
І їй байдуже було , що її вже судять,
Що десь попереду стаждання ждуть страшні.
В думках крутилось : "Я йому прмстилась
За зраду, за неволю, за брехню,
За те , що вірила , чекала і корилась,
За те , що насміхатися дозволила йому...
А серце , серце розуміло ,
Що помста не навідує одна.
Її вже судять , ось і вирок "винна"
Підносить вітер до її вікна.
... Вона в неволю зовсім не хотіла,
Палкий вогонь горів в душі її.
Вона сама по собі , горда , як царівна.
Дикарка кішка - ось КАРА її...
