Це небо – вицвіла парча,
подвірʼя – сірі та дражливі,
вже тонко пахнуть димом сливи,
і груші, і моя печаль.
Застиг замислений павук
на корбі сонної криниці,
айва схилила жовті лиця
на пізню сонячну жорству.
Цей світ - прозорий та простий,
цей світ – не більший од горіха,
іде собі, малий і тихий,
поміж розхристаних плотів.
І я іду та чую: там,
де зникла стежка здичавіла,
де досі пахнуть димні сливи,
вже сходить у соломі прілій
озимина – густа-густа.
