* * *
Все так же, брате, хай мине
І десять тисяч літ,
Сад блиском яблук осяйне
У серпні зелень віт;
А від плодів, що упадуть,
Червоно й на землі.
Таїш і ти в цю мить, мабуть,
Такі ж, як я, жалі.
Й зійде там місяць теж такий,
Блиск навкруги ллючи;
А спомин, що і вдень важкий,
Ще тяжчий уночі;
І тіней грою біля ніг
Шептатиме тобі
Про те, що вберегти не зміг,
Й тому в такій журбі;
Й що скільки їх вже неживі,
З ким добре так було;
Зігріє яблуко з трави
Хай рук твоїх тепло.
Поплакати б – та щему гніт
Слізьми не стане все ж;
Й так через десять тисяч літ
Страждати будуть теж.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Brother, that breathe the August air
Ten thousand years from now,
And smell --- if still your orchards bear
Tart apples on the bough ---
The early windfall under the tree,
And see the red fruit shine,
I cannot think your thoughts will be
Much different from mine.
Should at that moment the full moon
Step forth upon the hill,
And memories hard to bear,
By moonlight harder still,
Form in the shadows of the trees, ---
Things that you could not spare
And live, or so you thought, yet these
Are gone, and you still there,
A man no longer what he was,
Nor yet the thing he'd planned,
The chilly apple from the grass
Warmed by your living hand ---
I think you will have need of tears;
I think they will not flow;
Suppposing in ten thousand years
Men ache, as they do now.
