* * *
Повір, якщо колись міцні ці вежі,
Що місто бережуть, чекає крах
Від ворогів навали чи пожежі,
Не прихистить мене вже жоден дах:
Шукать не стану місця, де не знайдуть
Мене брутальні північ або схід,
Бо я не з тих, що, всього зрікшись, прагнуть
У скруті захиститися від бід.
На кораблі, забуть мене зумівши,
Ти попливеш до кращих берегів,
А я лишусь, дахи ті замінивши,
Що їх колись із моря кожен зрів,
Щоб змучених захисників вітати
Й проваллям арки привидів благати.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Believe, if ever the bridges of this town,
Whose towers are builded without fault or stain,
Be taken, and its battlements go down,
No mortal roof shall shelter me again:
I shall not prop a branch against a bough
To hide me from the whipping east or north,
Nor tease to flame a heap of sticks, who now
Am warmed by all the wonders of the earth.
Do you take ship unto some happier shore
In such event, and have no thought for me,
I shall remain; — to share the ruinous floor
With roofs that once were seen far out at sea;
To cheer a mouldering army on the march . . .
And beg from spectres by a broken arch.
