Більш десять літ я не була в столиці.
Зламала геть мене далека та війна.
Тут, вдома – хмурились хірургів гарні лиця,
А Київ – спас мене! Надійно і сповна!
І вже з балкону я милуюсь містом...
А Київ з Лисої гори – мов на долоні!
І, Боже, серце цю красу не вмістить!
Висотки мріють аж із Оболоні!
Зумів Ти, Киеве, спинити олігархів,
Що в кожне дерево – «болгарку» наставляють!
А скільки тут церков! конфесій і єпархій!
Й висотки, зеленню підкреслені, аж сяють!
От бачте, вмієм захищати власне!
Бо не такі вже і податливі ми є,
І хто ще мріють знов зграбастать нас невчасно –
Ми вистоїмо, Козак, ми збережем своє!
Милуюсь... Раптом, бачу – блись та блись!
Це ж спостереження там камери працюють!
Багатий нас боїться! Як репресій ми колись!
В висотках – ми, народ. Вони ж в хоромах розкошують!
