* * *
Любове хвора, сил вже не стає:
Що смертна, визнай; не противсь потребі
Життя позбутись: пір’я ж бо твоє
Не для пилюки – для польоту в небі.
Розтріпана ти, гнана звідусіль,
Кульгава, вже обвисли крила куці;
Менш горда, аніж чайка в піні хвиль,
Менш люба, аніж сокіл у грязюці.
І хоч твоя велична ще краса,
Але що дати здатна духу й тілу,
І від журби мене вже не спаса;
То ж краще згинь, залиш мене безкрилу;
Й вигойдуйся на хвилях вже де-небудь,
Там, де ще поруч з білим чорний лебідь.
Edna St. Vincent Millay
* * *
O ailing Love, compose your struggling wing!
Confess you mortal; be content to die.
How better dead, than be this awkward thing
Dragging in dust its feathers of the sky;
Hitching and rearing, plunging beak to loam,
Upturned, disheveled, uttering a weak sound
Less proud than of the gull that rakes the foam,
Less kind than of the hawk that scours the ground.
While yet your awful beauty, even at bay,
Beats off the impious eye, the outstretched hand,
And what your hue or fashion none can say,
Vanish, be fled, leave me a wingless land . . .
Save where one moment down the quiet tide
Fades a white swan, with a black swan beside.
