Як прокляття лишилась розлога провінційних домів урбомістика
Нас здавали на пси, на чермет, варіантом вольєрів для лігвища.
Я розсіюсь повсюди дощем і нехай завібрує в цім листі ска,
Що за рогом моїм під ногами засинає прощанням на вітищах.
Згас ліхтар. До стіни я плачу, підкрадаюсь скороченим іменем.
Постсовітські провулки жалю не лишають і миті для сповіді.
Підзабув коли тінь малював людям я, тимчасово затриманим,
Але людство не бачить сонця в антарктично-небесному холоді…
І не правда, що щось та й було все життя пережитками хляпає –
Крізь тривоги тривалих багнюк доповзали до хліба спекотного.
Хтось додасть крихти солі, а в тім. У сузір’ї Людей стане мавпою
Новообраний дикий народ у якого і вибору – жодного!
