* * *
Як постарієм і вже кров у жилах
Застигне, й не радітимемо дню,
Зродити в серці будучи не в силах
Хоч іскорку колишнього вогню,
Єдина втіха – згадувать щоночі
В красі й шаленстві юних, дужих нас
Й крізь пам’яті усевидющі очі
Вертати в сни той неповторний час.
О любий, о мій сплюху, о коханий!
Як ранком проясниться небозвід
Й пора від сну будитись, хай жаданий,
І віддаватись дня турботам слід, –
Не нарікай же на старечу втому:
В серцях екстаз був ще годину тому.
Edna St. Vincent Millay
* * *
When we are old and those rejoicing veins
Are frosty channels to a muted stream,
And out of all our burning there remains
No feeblest spark to fire us, even in a dream,
This be our solace: that it was not said
When we were young and warm and in our prime,
Upon our couch we lay as lie the dead,
Sleeping away the unreturning time.
O sweet, O heavy-lidded, O my love,
When morning strikes her spear upon the land,
And we must rise and arm us and reprove
The insolent daylight with a steady hand,
Be not discountenanced if the knowing know
We rose from rapture but an hour ago.
