* * *
Час, що сповільнює й так довгу днину
Коханцям у скорботі їх розлук,
Й пришвидшує коротку й так годину,
Як стрілись в потиску й обіймах рук,
Мені не родич; ні, мій ворог кревний
Той, що в дитинстві був краси крадій
Моєї матері; гнув, ненажерний,
У горі батька; позбавляв надій
Сім’ю всю. То ж коли він забажає,
Щоб кучері сховав ти в сивині
Й тебе зреклась я, – то всьому межа є:
Тебе я не віддам йому, о ні!
І навіть, коли б час вчинив ще гірш,
Йому – прокляття, а тобі – мій вірш.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Time, that is pleased to lengthen out the day
For grieving lovers parted or denied,
And pleased to hurry the sweet hours away
From such as lie enchanted side by side,
Is not my kinsman; nay, my feudal foe
Is he that in my childhood was the thief
Of all my mother's beauty, and in woe
My father bowed, and brought our house to grief.
Thus, though he think to touch with hateful frost
Your treasured curls, and your clear forehead line,
And so persuade me from you, he has lost;
Never shall he inherit what was mine.
When time and all his tricks have done their worst,
Still will I hold you dear, and him accurst.
