Знаходити там життя,
між покинутих скель,
де по хвилях рябить ненавмисне,
де по стрілках, як сльози, біжать
сподівання й краплини дощу.
Захід Сонця крізь сині вітрини
у потребі шаленій вечірнього чаю,
палива усмішки, добрива для розмов.
І ти собою місто накриваєш,
як скатертиною святковий криють стіл,
і ставлять тости ліхтарів,
і гублять крихти на підлозі,
й злітаються на те птахи –
найбажаніші гості.
Витягуються лінії криві
кривавим габаритним кольором,
врізаються у всіх живих
і розпадаються асоціацією.
Папірці, листівки, метелики,
рідке листя, спасіння трубот
й тишина плями чорного вечора –
в чашці… зорі напроти,
за межею твого власного «я».
Звідти часто так дихає холодом,
довелося скліпати спіраль
й нанизати на неї тепло
з нервів власної електростанції,
ловлять часто вони, як антени,
сигнали з тянучих дистанцій,
і ти більше вже, ніж не один,
завивається піна галактикою
по прокавленим тісним судинам,
по зеленим розводам млосним
від колишніх палких поцілунків
на рум’яних загублених вилицях.
Ти розчинений в просторі вулиць,
ти зігрітий до першої станції,
поки стрілки летять у прострації
кататонічно свободних хвилин.
Відкривай і знайди там життя,
твоя місія в відсутності місії,
без напрямків і каяття,
в колооберті вічної вісім.
