* * *
Вважай – нещирі, марнота лишень
Ці сльози, що зродив їх смуток нині;
Хай і нещирі, але дай ще день
Поплакати мені на самотині,
Щоб як вже вийду, сльози не лились,
Повіки лиш червоні ще, одначе ….
Хтось так же сподівавсь, як я колись;
Хтось так же, як я щойно, й зараз плаче.
Я біля тебе, й спалюю мости
Попереду й позаду, за сторожу
Тобі я і стараюсь в ногу йти,
Й лиш пісню браву підхопить не зможу.
Вважаєш ти – світ маєм збудувати,
А я – лише курінь, щоб горювати.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Count them unclean, these tears that turn no mill,
This salty flux of sorrow from the heart;
Count them unclean, and give me one day still
To weep, in an avoided room apart.
I shall come forth at length with reddened lid
Transparent, and thick mouth, and take the plough . . .
That other men may hope, as I once did;
That other men may weep, as I do now.
I am beside you, I am at your back
Firing our bridges, I am in your van;
I share your march, your hunger; all I lack
Is the strong song I cannot sing, you can.
You think we build a world; I think we leave
Only these tools, wherewith to strain and grieve.
