Ти знати не хочеш, чому знов народжую вірші,
чому сохнуть квіти, гаптовані шовком багряним.
А я ладна вмерти, аби лиш ти міг жити вічно
і бути для неї, для іншої, милим, коханим.
Ти ставиш під сумнів логічність незвичних метафор,
укотре глузуєш із прагнення бути собою.
А я б, не вагаючись, йшла за тобою етапом,
ламала би списи у герці із долею злою.
Ти зовсім не мусиш надвоє себе розривати,
і крихточки ніжності сипати в ліжку моєму.
Допоки ти є, я могутніша від Клеопатри.
І байдуже, що не побачу ніколи Едему.
