* * *
Надієшся – забути вже зуміла
Оселю муз, Піерію, друже мій,
Заради тебе в суєті земній,
Костей цих тлінних обіч мого тіла,
Любові людської, що кволі крила
Такі у неї, – що зреклась і мрій
Про музику Співучих Гір, що в ній
Моєї ліри теж струна б дзвеніла?
Та все ж колись від мрій проснешся ти
Про мене, що була така грайлива
Коханка й наречена, все ж цнотлива
В душі, як нас єднала ночі мла, –
Щоб ради мене світ весь обійти,
Там опинявшись, звідки вже пішла!
Edna St. Vincent Millay
* * *
Cherish you then the hope I shall forget
At length, my lord, Pieria?--put away
For your so passing sake, this mouth of clay,
These mortal bones against my body set,
For all the puny fever and frail sweat
Of human love,--renounce for these, I say,
The Singing Mountain's memory, and betray
The silent lyre that hangs upon me yet?
Ah, but indeed, some day shall you awake,
Rather, from dreams of me, that at your side
So many nights, a lover and a bride,
But stern in my soul's chastity, have lain,
To walk the world forever for my sake,
And in each chamber find me gone again!
