* * *
Кажи, що хочеш, дряпай серце знов,
Щоб в нім знайти торішні рози щастя;
В моїй душі дозріла вже любов,
Й ще навіть більш, ніж фрукти для причастя.
Кажи, що хоч, висміюй, згадуй, стеж, –
Та чи знайдеш таку ж, як і раніше?
Тремчу на вітрі, та я жінка все ж,
Й така ж лишилась, серце лиш мудріше;
Лиш віття обважніло й холоди
Женуть птахів із неба мого в вирій;
Кажи, що хочеш, спомини буди,
Слова ж мої сприйми за жарт нещирий:
Я теж, як осінь в гості завітає,
Мов роза та, що, в’янучи, зітхає.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Say what you will, and scratch my heart to find
The roots of last year's roses in my breast;
I am as surely riper in my mind
As if the fruit stood in the stalls confessed.
Laugh at the unshed leaf, say what you will,
Call me in all things what I was before,
A flutterer in the wind, a woman still;
I tell you I am what I was and more.
My branches weigh me down, frost cleans the air,
My sky is black with small birds bearing south;
Say what you will, confuse me with fine care,
Put by my word as but an April truth,–
Autumn is no less on me that a rose
Hugs the brown bough and sighs before it goes.
