Я вже кохав тебе, я вже мучився.
І боявся знову тебе кохати,
І боявся красивій тобі всміхнутися, -
На знайомі граблі наступати
не хотів.
А тоді…
Наступив,
опинився знову
в біді!
…Поготів,
що любив
оливкові очі твої
чарівні.
Бо вони – у нашому світі і
серед решти світів –
такі одні.
А інших я, як зізнатись по правді,
ніколи і не хотів,
ні!
Я страждаю, коли у тебе закоханий.
А як ні, - ще більше страждаю.
А любов моя – наче гість непроханий:
Не вітаю… і не проганяю.
Ти проходиш повз, і тобі невтямки,
Що у серці моїм знову біль,
Що із серця ссуть кров голодні п’явки,
Що воно знов упало в сіль
і пече,
і вогнем горить,
і – не знати чому –
радіє.
Запалало у грудях,
заніміло
ліве плече.
А під ребрами
серце,
те, що кохати не вміло,
не болить,
тільки бебрає
щось,
як мале цуценя, скавулить.
Мліє.
Ось.
Знову цілі поеми в моїй голові,
Знову рими, і знову вірші…
Я присвячую всі їх – одній лиш тобі!
…Але здатен я і на більше.
Через тебе тепер я здатен на все.
(Чи воно тільки так здається?)
В цьому запалі мене усього аж трясе:
Серце знову моє рветься
із грудей, -
не маючи
інших ідей
ніяких,
дорожні
заборонні знаки
минаючи,
забуваючи
про існування решти людей,
не вживаючи
слів порожніх, -
біда:
тільки тебе воно хоче бачить…
М-мда,
Що ж це значить?..
