* * *
Як знов до храму, що у позолоті
Сіяв колись, – тепер же завива
Лиш вітер в нім і вкрила все трава, –
Вертається прочанин, що в роботі
Полегкість від страждання духу й плоті
Не віднайде, й лунають з уст слова,
В яких кумир колишній ожива, –
Ось так же зараз я в біді й скорботі.
Було, мов насолод храм, твоє тіло;
Й вже прах, що в ньому й іскри не знайти;
Та жив твій дух тут, це – його пенати.
Тебе зустріти серце так хотіло,
Що знов сюди йду, щоб тебе шукати,
І навіть зараз, як вже мертвий ти.
Edna St. Vincent Millay
* * *
As to some lovely temple, tenantless
Long since, that once was sweet with shivering brass,
Knowing well its altars ruined and the grass
Grown up between the stones, yet from excess
Of grief hard driven, or great loneliness,
The worshiper returns, and those who pass
Marvel him crying on a name that was,–
So is it now with me in my distress.
Your body was a temple to Delight;
Cold are its ashes whence the breath is fled,
Yet here one time your spirit was wont to move;
Here might I hope to find you day or night,
And here I come to look for you, my love,
Even now, foolishly, knowing you are dead.
