* * *
Не говори про мене, як зістарюсь,
Шануючи прожиті всі роки
Й забувши, хто я – золоті піски
Життя мого такими ж і зостались,
Вже пилом осідаючи: “На старість
Безпристрасну поглянь!” – бо чи ж такі
Слід марновірства множить на віки,
Щоб потім вже легендами вертались?
Світильник мій у мороці нічнім
Не згас іще; за примхами в гонитві
Не більш поштива в слабості, ніж в силі;
Й коли впаду десь на крутому схилі,
Не говори про мене: “На святім
Цім місці клякнуть праведні в молитві.”
Edna St. Vincent Millay
* * *
Let you not say of me when I am old,
In pretty worship of my withered hands
Forgetting who I am, and how the sands
Of such a life as mine run red and gold
Even to the ultimate sifting dust, "Behold,
Here walketh passionless age!"–for there expands
A curious superstition in these lands,
And by its leave some weightless tales are told.
In me no lenten wicks watch out the night;
I am the booth where Folly holds her fair;
Impious no less in ruin than in strength,
When I lie crumbled to the earth at length,
Let you not say, "Upon this reverend site
The righteous groaned and beat their breasts in prayer."
