провидиця, що іще вчора в мені жила,
сліпне, кляне коріння і їсть долоню,
ліву, здається, лається безсоромно,
журиться, що калічить, а не зціля.
пою її узваром із букви «Є»,
тільки б не йшла й не мерла: «сліпа, безрука,
ти мені мати сьома, четверта, друга,
ти щось незмінно рідне, щось вкрай моє».
гою її і гоюсь, гірчу, плююсь,
брякнуть кістки й легені зеленим соком,
мию їй сиве тім’я трунким потоком
і виростаю з неї в німе «люблю…».
