| © Яна Середа, 28-08-2012
|
Малюю промені
Десь у пітьмі я кличу сонце,
малюю сонце власним пензлем,
у мене вищі охоронці,
хоча в житті моєму безлад.
Десь серед мороку зневіри,
Воскресне раптом віра в світле,
коли безбарвне все і сіре
малюю промені тендітно.
Візьму палітру свого серця,
візьму я пензлі свого духу,
і полотно раптом озветься,
і заживуть на ньому рухи.
І сонячні зайці цілують
мої вологі гарні очі,
вони життя моє римують,
коли воно співать не хоче.
І плаче вечір у тумані,
і за вікном життя минає,
я знов люблю ніби востаннє,
лиш знов нічого ти не знаєш.
Час сіяти і час збирати
Час сіяти і час збирати
настане час щоб жити і щоб вмирати
коли на те прийде лише твій час,
коли на те покажуть циферблати
і доля накладе свою печать.
Прийде час боротьби і час відплати,
і вибір між стражданням й забуттям,
містком твоїм між смертю і життям,
де лише ти палач своєї страти.
Адже коли є в світі день і ніч,
завжди існує змога обирати,
між тим, щоб далі жити, чи вмирати,
коли чого захочеш - лиш поклич...
Вона прийде - нечутно, непомітно,
нахилиться і тихо заспіває,
про те, що біль проходить, він минає,
цілуючи твоє чоло тендітно
І колискова втому заколише,
коли лише ти дійсно прагнеш сну,
І світ вже іншим принесе весну,
коли його зречешся і залишиш.
СЕРЦЕ НАРОДУ
Скільки коштує серце народу?
Скільки крові потрібно пролить?
Ниці викидні славного роду,
за що продались, блудні, скажіть?
Доки біль не вщухатиме в серці,
доки віра у правду жива,
голос гучний не стихне й озветься,
й раз у раз він в борні ожива.
Доки біль ще пульсує у венах,
і кипить наша кров молода,
голос чистої віри озветься,
не дозволимо душу продать.
Хай на смак і гірка наша воля,
хай найважчі чекають шляхи,
Мабуть вічні бої - наша доля,
Лиш пробачило б небо гріхи.
Не забудьте, що ви - Українці,
не підстилка імперських катів,
Наша чаша терпіння - по вінця,
час іде вже повсталих братів.
Скільки платять сьогодні за зраду?
чи достатньо й недоїдків свиням?
Де шукати народу відраду,
що готовий боротись до згину?
Наша воля солона на смак,
вмита кров’ю героїв й слізьми,
чом же в серці ви маєте брак,
перестиглий врожай озими?
Чом посіяні в теплій землі,
ви плюєте у лоно св ятеє?
Все у служках чужих королів,
м ясо почту імперським ідеям.
В несміливих поривах до правди ,
у серцях бринить лязкіт борні,
і дозріє герой в полях зради
й розіб’є ланцюги навісні.
І потугою грізною встане
мій терплячий прекрасний народ!
Вірте в правду - і правда настане,
домішавши сльозу в темінь вод.
Нескоримі серця патріотів,
нездолані їх світлі пориви,
вірні лицарі славного роду,
що народжені стати щасливими.
*** *** ***
Мигдалеві погляди подихом омани
зраджують у мені всі вчорашні сни
В прагненнях сягнути вищої нірван
крізь шляхи втрачаючи лагідність весни.
Нібито і знайдено там, де щойно втрачено
нібито сполохано й піднято на розгляд,
але знову, підло так, всі пориви зраджено,
викинуто на узбіч дивної дороги.
Маргінальні усмішки нашої стабільності
так бурхливо збуджують у мені протест,
Чи були свободою кинуті нам вольності,
чи пройде народ мій історичний тест?
Ми питаєм сутінків - де шукати сонця
ми шукаєм в зимах захисту й тепла,
думаєм дракони наші охоронці!
Їх душа зрадлива, підла, замала.
В переходах вічності подаяння просимо,
підберемо кинуті крихти майбуття,
так ім’я народу ми не гордо носимо,
нібито для нас то привід каяття.
Звиклі низько гнутися і до ніг стелитися
вже забули кличну пісню боротьби
сій терпіння чаші час вже перелитися,
коли ти позбудешся поклику юрби?
Линуть у далекості неземні химери
і несуть з собою свіжий бриз життя,
ми самі для себе звірі й люцифери
втративши до правди волю і чуття.
СОБІ
Я прощаю собі і з собою прощаюсь,
Несуттєво любити і жити ніяк,
Крізь смішне лихоліття обурююсь й каюсь,
Лиш в туманах знов сяє мені мій маяк.
Чи себе я обожнюю, чи зневажаю,
Прирікаючи плід свій до гіркоти,
Я лишуся в рядках, там себе залишаю,
Я до чогось іду – кажуть, що до мети.
Кожен знає, що хоче і який світ навколо,
І тому як уміє таврує свій шлях,
А мені це життя ніби замкнене коло,
А мені так замало думок моїх кволих,
І мене не звільняє моє каяття.
Кожен день, кожен подих і кожен наступний,
Я по крихті втрачаю себе у собі,
Як і все я ресурс вичерпний і доступний,
Тож заради трофею приймаю цей бій.
Я не знаю, хто я, і скільки, й навіщо
Лише знаю, що очі мої їсть туман,
Розрахований, втілений планами вище,
Що усе, що ми знаємо – самообман.
Ми обмежені рамками власного світу,
Переконані догмами за-для комфорту,
І лиш той зможе диво створити й зустріти,
Хто живе вищим світом, - живою метою.
**** *** ****
Нема кінця цій довгій грі
І жертв її не зрахувати,
І жодна з тисячі доріг,
Нас не позбавить від утрати,
Й незрячі пішки в руках зради
зійдуть на п’єдестал героїв,
Так глибоко ховають правду,
Впиваючись так хмільно грою.
І той, хто очі не заплющив,
І той, хто має зір від роду,
хто на трофеї свою душу
не розміняв і не розпродав,
Той по знайомому маршруту,
Нестиме хрест свій на Голгофу,
Із рук прийматиме отруту,
Й немає іншої дороги.
Нема ні краю ні кінця
Вічній війні невічних тлінних,
Хіба потрібен хліб мерцям?
Й чому життя втрачає ціну?
Нема, насправді, різних воєн,
Вона єдина – ця війна,
І чи ти зрадник, чи герой
Кров на руках – завжди вина.
*** *** ***
Моя тиха і хвора самотність,
серед ґвалту міського життя,
заблукала, зайшла в незворотність,
стала клаптем від бруду - сміттям.
І в хронічно захриплому мозку
Глевкувато-запалені думи,
нуль стандартам престижного лоску,
й спрага світла від істини струму.
І в хронічно зболілому серці,
нестандартні умови для правди,
що як пташка об грати заб’ється,
від жорстокості підлої зради.
Гостро в кригу закутаний погляд
і у мороці сумнівів дух,
Повернусь і впаду на пороги,
де у втомі чекатиме друг.
Моя хрипла і змучена спрага
за дитинством і щирістю дій,
де смішна, але чиста відвага
все ще прагне пригод і подій.
**** *** ****
І знову буде день і світло
заповнить темну прірву болю,
Я буду сильною тендітно,
позбудусь слабкості для бою.
Крізь сліз туман буду сміятись,
крізь сміх ковтатиму я сльози,
Ну як? Вже час малій ламатись!
Та я гнучка в бурях і грозах.
І я дивитимусь вам в очі,
як дивляться лиш королеви,
Хто знатиме, що серед ночі
гартую серце я сталеве.
Що поки всі у снах літають,
я спать не можу від запитань.
Я чутко й важко засинаю,
ніби боюсь, що щось не встигну.
Та з дня у день мої питання,
лишаються щораз відкриті,
лиш їх глибоке проростання,
в мені лишають плід цей зріти.
Та мучить ряд отих запитань,
які за відповідь цінніші,
Як думаєте: варто шити,
коли носитимуть те інші!.
*** *** ***
Коли цвітуть сади моєї юності
красою білосніжних диких вишень
із шармом ексцентричної безумності
черпаю сили духу десь із вище.
Коли цілує сонце мої очі
радіючи про те, що я з ним в змові,
утілюються мрії всі дівочі,
і щастя дозріває в моїй крові.
І всі вітри і бурі повз минуться
і янголи мої мене колишуть,
коли настане час щоб озирнуться,
я по собі себе світу залишу!
Вмерти і воскреснути
Вмерти і воскреснути! В попелищі зріти!
Простягаєш руки ,- падаєш в сніги!
Вогнику далекий , де тебе узріти?
Замели дороги й друзі й вороги!
Маковим узваррячком напоїла сина,
спить синок в колисці вічним тихим сном,
Мамо, моя хвора, чи свята чи винна,
споєна отруєним Сходом і вином.
Спаленіли болем сни твої і думи,
і ґвалтують знову, й в рабство продають,
Збудять тебе ранком прикарпатські сурми,
із колін підіймуть, впасти не дадуть.
Тільки не ховай же сина у колисці,
дай йому заплакати, крок перший ступить,
Не омиєш душу у холодній річці,
краще в ній байстряток жадібних втопить.
Тягнуть за подолка, серденько виймають,
плідні зґвалтування - жадібні сини,
а свої в колисці голосу не мають,
ще гартують сили, зважують вони.
Не кляни, не плачся на шляху, жебрачка,
Глянь!- Заходить сонце! - отуди й іди,
там, крізь пил і ночі, буде інше - краще!
Там нап’єшся, спрагла, чистої води.
І страшно і гидко
І страшно і гидко за нас і за себе
За те, що живу у країні сліпих
Ще вчора ви руки скидали до неба
Сьогодні ваш голос принишкло затих.
І боляче й прикро за втрачені душі
За те, що забули до чого ішли,
Чи чуєш, мій брате, так треба, ти мусиш,
Аби у канаві тебе не знайшли.
Аби твої діти не бачили крові,
Аби твоя правда свій шлях віднайшла,
А ти береш участь у ворога змові.
Поглянь, хоч і правда занадто страшна.
Устань із колін, мій принижений брате,
Не варто, не треба їм п’яти лизать,
Вже час, треба зброю до рук своїх брати
І гнати скотину, або убивать.
Не вір, йому, брате, він кат окаянний,
Згадай, як палала країна в вогні,
І плакав народ мов скотина загнанний,
Ми були не люди для них, а лиш гній.
Згадай покалічені душі дитячі,
Сплюндровані нагло й безбожно святині,
Мій брате принишклий, німий і незрячий
Віддай свою душу своїй Україні.
У пустелі самозречення
У пустелі самозречення
заблукалий мій нарід,
спраглий віри і охрещення
переходить вічність вбрід.
І нема, де прихилитися,
і нема, за ким іти
від гріхів своїх омитися,
й хрест свого буття нести.
Зачекавшись з неба манни
і забувши про свій шлях,
ситі жертвами обману,
лжепророкам дають стяг.
І нема, нема Мойсея,
він чи спився, чи заснув,
чи повів чужих стезею
у чужу святу весну.
І голодні лжепророк
щоб торкнутись до теля,
в смерть пустельну крок за кроком,
ніби там Свята земля.
Мій блукаючий народе,
скільки можна бути тихим?
й пити сечу, а не воду
й не до щастя йти, до лиха!
Скільки можна спать і скиглить
і не чути крові позов
з плеч своїх теля час скинуть
увімкнути серце й мозок.
Кров свою пустить по жилам,
ту, що сковують страхи
взяти ручки, саблі, вила,
у свої важкі шляхи.
І йти, іти і знати,
точно знати, а не так,
ми знайдем.., ми будем мати,
й справа не в святих й катах.
Лише у тому, що у тобі
має битись пульс народу,
щоб ніхто в своїй жадобі,
не хлептав живильну воду.
В світлі холодних вітрин
В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.
Лічатся дні по віках,
підводячи риску в історії;
все повертається в прах
й сльози „ блакитної Глорії.”
У ланцюгах забуття
мучаться бідні запроданці;
Зимно... мій дух без взуття
застряв на розхитаній сходинці.
Прагнем палити мости,
позаду лишаючи згарища;
глянеш назад, а там ти,
по іншому боці пожарища.
Пливуть у воді ліхтарі...
В холоднім повітрі самотності
витають ідеї старі,
минають життєві холодності.
І мчить чіясь ніч по шоссе,
тікаючи в далеч відчудження,
майбутнє минуле несе —
теперешніх цінностей судження.
В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.
Підвіконня
Пошкарублені перила підвіконня,
пошкарублене моє смішне життя,
а за вікном холодна ніч й безсоння,
і втрачені навіки почуття.
А за вікном осінні плачуть зливи,
хоч кажуть всі, що вже давно зима,
я знаю - істина мінлива,
або, напевне, істини й нема.
Колись фарбовано в блакитне батареї,
пошарпані, полущені та теплі,
проведено світами паралелі,
мені блукать між ними так нестерпно.
В струхлявілім вікні мешкає протяг
і холодом торкає часом тіло,
і я до тебе стримую свій потяг,
чому не іншого, тебе саме зустріла?
А душі покалічені навколо,
мордовані самі своєю зверхністю,
життя все знов замкне у своє коло,
а потім сльози назвемо відвертістю.
А потім забуття знайдемо в крайнощах,
і розум затуманений від жалощів,
і як непотріб совість йде на звалище.
Все результат духовної відсталості.
Божевільні
Божевільні вогні божевільної нації,
Плачуть діти,- вмирають від голоду й холоду,
Й незчисленні життя - результати руйнації,
До близьких співчуття ми втрачаємо змолоду.
Ми собі дозволяємо падати в відчай,
Й час від часу ламаємось й гнемось від страху,
І прозріння минаємо істини вічної,
Й прокидаємось ранком, поблідлі від жаху.
Ми не знаємо хто ми, - утрачені в просторі,
Ну а з часом загублені в плині історії,
А коли нас покличуть - лишимось осторонь,
Й зализуєм рани душі свої хворої.
Почуття замінили байдужістю й зверхністю,
Лиш себе ми до сліз божевільно жаліємо,
Й лицемірство сьогодні назвемо відвертістю,
Це усе, що ми знаємо, все, що ми вміємо.
**** **** ****
Експансії грубих агресій навколо,
Насадження власних думок, аби знали,
Й питання у собі замкнуть знову коло,
Аби лише ви те, що треба впізнали.
Аби лише жити без згоди впливових,
Аби лише знати, що ти чогось вартий,
Без впливу ні сили і, навіть, ні слова,
Лише дух основи без фінішів й стартів.
Як жити у грубому, черствому світі,
де примхи привладних впливових найперше,
де люди без хліба вмирають щомиті про себе
всю правду з історії стерши.
Впровадження смертних протестів, як символ,
Що метод виправдує засоби впливу,
Коли за ідею крокуєш до згину,
Впроваджують біль, аби здійснити диво...
Як пахне дощ
Як пахне дощ?! Він пахне мною,
він пахне молоком і медом,
він за вікном моїм стіною
ділитиме мене від тебе.
І він цілує мої очі
й шепоче : Не віддам нікому!
Сумні дощі мої дівочі -
то мого серця горда втома.
Самотні ранки й пусті ночі,
між ними - неважливі дні,
чи хтось красу мою зурочив?
чи просто я кажу їй «ні»
**** *** ****
Глевкуваті посмішки кинуті як кості
саркастично холодом гріють крізь « Вітаю»,
позбуваюсь знову від сліпої млості,
я танцюю танець цей, я живу мов граю.
Затанцюю сміхом серед ритму воєн,
затанцюю плачем у комфорті ситім,
з легкістю танцюється , ну скажи, зі мною,
з легкістю караюся цим недійсним світом.
Гарно так і тепло ллються мої рими,
різко дико змінено несвідомість в дію,
я не хочу знати, нащо маю жити,
все життя я змінюю на рожеві мрії.
Блукання
Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
і проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.
Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.
І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце, чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.
Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи зміст існує цим сліпим блуканням?
І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить як решта,
коли себе позбавила від крил.
Я гостя із «нікуди» йду в «нікуди»
залишивши «ніде» свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.
Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.
Розтискаю долоні
Розтискаю долоні ,- відпускаю свій відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.
Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.
Я в полоні холодного світу стандартів
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день враз стає мою ніччю.
Смереки
Сплять смереки мертвим сном п’яно-синім,
І хитаються в ритмі сумні їхні сни,
Я уражена в серце і мертва віднині,
Не чекаючи навіть тепла від весни.
Прийде ніч і розбудить високі смереки
Їх верхівки осяють німі гострі зорі,
Тут п’янка моя ніжність - гірка небезпека
Я дарую її водам Пруту прозорим.
Він омиє її від міської багнюки
Пронесе по камінню в швидких потічках,
Моя ніжність дарована Пруту на муку,
Він залишить її як легенду в віках.
Я Ваша навіки
Я Ваша навіки, самотній герою,
Я Ваша навіки, пишу Вам листи,
Хоч як і не прикро, але не зі мною,
Вам стяг свій в житі цім нести.
Я Ваша навіки і розумом й серцем,
та дух мій такий незалежний як Ваш,
колись цей рядок в Вашім серці озветься,
чи повз промине як черговий міраж.
Та те й не важливо, чи Ви відгукнетесь,
чи здатні побачити біль між рядків,
Ви маєте знати: Я Ваша навіки,
але чи достатньо мені тих віків?
Крила
Відрощувались крила і бруднились
у янгола, який не вмів літати,
лиш кожну ніч йому все сяйво снилось,
та що про сяйво може палий знати ?
І чорні крила муляли й боліли
у янгола, що по землі ходив,
Вони хотіли в небо, вони вміли,
але Земля не терпить чар і див.
Лише вночі, зіллявшись з темнотою
крила неслись до світла й його сили,
воно було його усім - метою,
і очищались в світлі чорні крила.
Й напившись прохолоди його світла,
хмільний вертався янгол з піднебесся.
Впиваючись життям, падав безсилий
й чекав що світло знов озветься.
Об грати тісняви земної бився,
і боляче так ранив свої крила,
колись із сяйвом синім він зустрівся,
воно з очей солодку млу омило.
І боляче так боляче дивитись,
прозрівши янголу на голу бридку правду,
він би хотів із сяйвом знов зустрітись,
що вже назавжди спокій його вкраде.
Зіщулившись в пальто ховає крила,
крокуючи дощами і снігами,
навіщо сяйво очі так відкрило,
коли шляхи минатиму ногами?
**** *** ****
Зустрінь мене в своєму серці,
Й хоч здалось, що твій потяг на мить,
Моя пісня в тобі одізветься
Й ти не зможеш без неї вже жить.
Зустрічай мої очі шалені
І тони в них, блукай і тони,
Як ліси і озера зелені,
Чи блакитні як небо вони.
Зустрічай дикий світ мій глибокий
І страждай, що не здатен в нім жить.
Мар про мене мій біль одинокий,
Як чуттєвість твоя ще не спить.
Як відчуєш мене усім тілом,
Вже назавжди життя стане сном
У який ти і я відлетіли
І впивались пекучим вином.
Я покличу тебе йти за мною,
Та не йди, бо ти згубиш свій шлях,
Із моєю душею сумною
Ти утратиш і розум і стяг.
Дуже гарно вино наливалось,
Дуже солодко впилися ним,
Аби ми у любов не загрались,
Переплутавши дійсність і сни.
*** *** ***
Плачуть мої римочки, - я їх полишила,
повернуся знову у свої світи,
тим чим жити хтіла, вже мені не миле
в прагненні заповнити пустку самоти.
Грузну у буденності, тону в нудній дійсності,
віддаю надії безкорисним лозунгам,
хочу, як і всі, часу і надійності,
і стаю сама собі дивною загрозою.
І чекаю зустрічі, знов чекаю зустрічі,
рік чекаю зустрічі, тої, що не треба,
у фантомах давніх мрії мої грузнучи,
із землі звертають погляди на небо.
Там мене чекатимуть, знов мене чекатимуть,
і крізь хмари посмішки слатимуть мені,
буду йти і падати, а куди не знатиму,
іноді ловитиму думки неземні.
Душу заповідала, серце вже віддала,
лиш собі залишила очі і думки
так тебе намріяла, так тебе жадала,
лиш в чеканні згублюю свіжості роки.
Але краще лебедем і не шкода зовсім,
впасти і розбитися -в смерті воскресаючи,
всю весну без тебе, і напевне й осінь,
буду все ж щасливою, щастя забуваючи.
Дощі
Так насичено пахнуть дощі,
Чи то сумом осіннього неба,
Чи то радістю світла весни,
Я дощі викликаю для тебе,
Я дощі викликаю для тебе,
І збираю їх також для тебе.
По краплині тобі виливаю
Кожен порух бентежного неба,
І обличчя твоє омиваю,
Я збираю дощі всі для тебе,
Я збираю дощі всі для тебе,
По краплині збираю для тебе.
**** *** ***
Забриніли, заграли проміннями
Дивні запахи п’яного спокою,
З теплих трав в піднебесся полинули
Найніжнішими тихими кроками.
Залунали у безвістях вічності
Срібні крихти поснулого неба,
В сон зіллються земні пересіченості,
У яких прилечу я до тебе.
Я так хочу зустрітися з ангелом,
Який б зміг мене вчити літати,
І тебе я вже майже не згадую,
Я готова вже вільною стати.
Вже відрощено крила обрізані,
І мене знову манять висоти,
Всі пускають коріння пониззями,
А я прагну навчитись літати.
*** *** ***
Моїми фарбами дихає небо,
воно наповнене сірим зітханням,
воно існує чужим сподіванням
разом з чеканням мого сповідання...
Я в ньому тону і кажу не треба.
Не треба ваших ображених прагнень ,
не треба сліз , що сміються в обличчя
і тих хвилин, що потонуть в сторіччях,
але залишаться з осудом вічним...
Не треба тих не потрібних досягнень.
Не треба тих недосяжних молитов,
що потонули у ваших блуканнях,
що забруднились у диких бажаннях
і залишились у п’яних зітханнях,
бо Бог не зможе вам того простити
І я хотіла б до нього стать ближче,
бути освячена в мить благодаті,
але помилки мої дикуваті,
і ті поділи, де бідні й багаті,
що знов примусять упасти ще нижче.
Моїми болями плакала осінь
і слізьми неба вмивала обличчя,
і вила дико холодною ніччю,
як правда гостра і сіра одвічно,
вона прощення у вас не попросить.
**** *** ****
Я неймовірно живу, мов у сні,
І кожен день повен нових емоцій,
Яскраві очі навпроти ясні,
У насолоді зігрітої плоті.
Я зустрічаю нові почуття,
В нових емоціях дух розбиваю,
Й де бачу крила, знаходжу сміття,
І бруд на серці слізьми омиваю.
Коли тремтять у воді ліхтарі,
В надії світлом проникнути глибше,
Втрачають сенс всі ідеї старі,
І переходять у розділ колишніх.
**** **** ***
Зігрій мене сумом красивих очей,
Моя тиха постать відбита в дзеркалах
Не згадуй шалених, палючих ночей,
В яких і тепла і любові замало.
Забувши про біль і гірку самоту,
Кидаєшся знову у сірий свій відчай,
З годину вдивляєшся в точку пусту,
Й секунди здаються тобі ніби вічність.
Сніг
Сьогодні знову випав сніг,
я розучилась посміхатись,
Він падає мені до ніг,
Я хочу вмерти, а чи спати.
Я граю в різні дикі ігри
Вони мене не зігрівають,
Сніги вже тануть, гаснуть криги
І всі навкруг зі мною грають.
Навколишні їдкі усмішки
б’ють боляче мені мені у скроні,
я плачу через те, що смішно,
ховаючи лице в долоні.
Вдягаю маски, граю ролі
І всі сприймають як належне,
Я втомлююсь від цього болю,
Та я від нього вже залежна.
Іду, піднявши гордо постать,
Не гнусь під градом слів-каміння,
Мені то холодно, то млосно,
Від голосу свого сумління.
Та я мовчу, лиш посміхаюсь,
І мої очі знову сяють,
Я не живу, я з вами граюсь,
Чи мене справжню хтось впізнає.
Ніч
Засинала і падала у небуття,
І прокинутись знов не хотіла
Їй не вистачить, просто, такого життя,
Ніч не знала як жити - не вміла.
Ніч ховала в кишенях своїх каяття,
Їм платила за власні провини,
Їй не вистачить просто такого життя,
Ціла вічність для неї – хвилина.
І у ритмах сховати себе хтіла ніч,
Щоб ніхто не знайшов її зорі,
Ні в хвилинах буття, ні в історій сторіч
Не шукав очі дикі і хворі.
Було страшно у душу собі заглянуть,
Бо у ночі там темінь беззвітна,
Їй хотілось втекти, або просто заснуть
Все одно ніч не треба для світу,
І тремтіли в волоссі краплини зірок,
Що втрачались і падали в місто,
Ніч зробила на зустріч іще один крок,
Й стала променем сонця пречистого.
Там де
Де сонце встає у сутінках відчаю
де світло заповнить всі прірви страждань,
секунди всі стануть роками й сторіччями,
а сірість буденності - в чистий кришталь
Де розум не йде у баталії з серцем,
де чисті думки зродять дії святі
там зовсім по-іншому правда озветься,
і мудрі і чисті,- не дивні - прості
Смішні утопічні ескізи аматора
Й зцвіліла реальність несмаку і мотлоху
крізь призму збентежень незрілого автора
у формі невпевнених вершень непослуху.
Незрілі плоди несвідомого духу
у пастці тенет егоїзму й самотності,
де цінність життя в накопиченні брухту,
фатально чекаючи невідворотності.
Якого вердикту чекає сумління,
коли справедливість затягане гасло,
забуте, утрачене для покоління,
сформоване в світі постійних контрастів.
Я п’ю життя
Я п’ю життя, мов тепле молоко,
п’янію ж ніби від вина,
у келиху бринить Мадам Кліко,
але то не від неї я хмільна.
Хмільна сьогодні я від самоти,
від дикого і приторного щему,
Мені здалося знову, що то ти,
крізь натовп пробираєшся до мене.
Мені здалося знову, що мене,
твої голублять, а не чиїсь руки,
що пройдуть ці ненависні розлуки,
й це дивне оп’яніння промине.
Але коли хмільна я не вином,
коли безтямно споєна тобою,
або моїх фантазій злою грою...
розплющу очі - Все було лиш сном,
розбавленим дівочою журбою.
**** **** ***
... запилені шляхи вчорашніх снів...
... і нібито нема туди вертання ,
... і звідтіля ніяк не знайду вихід,
ще вчора я клялась, що це востаннє,
й у мареннях по тобі мала втіху,
ще вчора я збиралась забувати,
хоч дивно, що роки тебе не стерли,
чи варті твого погляду всі втрати,
чи варто, взагалі, скажи відверто?...
Сьогодні я здаюсь собі смішною,
та в очі навертають чомусь сльози,
від того, що смішна і не зі мною
зустріниш ти ірайдуги і грози...
Від того, що наївно сподіваюсь,
коли сніги твій образ давно вкрали,
від того, що я знов туди вертаюсь,
де ми колись цю п’єсу не дограли...
Дощі і війни
Дощі і війни, війни і дощі,
постійне, повсякденне поле бою,
наші життя і просто ми з тобою
таємні полігони для баталій.
Востаннє зізнаєшся у коханні,
востаннє поцілуєш мої очі,
і, нібито, востаннє просиш ночі,
у наших перманентних днях змаганнях.
І, нібито, востаннє йдеш від мене,
і нібито востаннє я прощаю,
ти знаєш, ми вже вбиті, нас немає,
ми кожен день один у однім гинемо.
Від тебе кожен день стаю залежна,
ненавиджу цю слабкість, ці кайдани,
сьогодні я дурна, бо трохи п’яна,
і ні собі, ні світу не належу...
Спогади
Мутне місто поглинуло спогад
А над ним зграї чорних круків
натякають мені лиш на здогад,
що так мало красивих років.
Сивий ранок безсніжного міста
зустрічає знов сотні шляхів,
де втекти від життя так корисно,
ніби метод долання страхів.
Блідим натяком біль мій розбуджено
у чутливій субстанції духу,
Як далеко шляхи розгалуджено
у ідейних тенденціях руху.
Як далеко!..і кроком невпевненим
все одно дуже страшно знов впасти,
завербовано сумом і звернено,
треба в відділ « минуле» відкласти.
Відкладаю із ранком сьогоднішнім ,
й кожен день я лікуюсь від тебе,
але в серці не світло, не сонячно,
я прошу забуття лише в неба.
Сон
Заколихала втома хворий розум
Я знов прокинуся у тому сні,
де ти приходиш крізь дощі і грози,
де бачу очі сильні і ясні.
Ти із дощем крізь лабіринти ночі
приносиш біль новий, нову надію,
і забереш у ранок мій шматочок,
де я собою бути не зумію.
Простягнеш руку і назавжди зникнеш,
залишивши важку як камінь смуту,
Ти зможеш жити без снів, ти звикнеш,
Я знов крізь сон прийму твою отруту.
Я сьогодні п`яна
Я сьогодні п’яна, я - не я,
а чи може, більше я, ніж треба,
Буду знов чиясь, та не своя,
буду я земна, відкину небо.
Я сьогодні п’яна, я - твоя,
На мене! Бери! палку й нестямну,
Йде від мене обертом земля,
все спалю, вогнем і болем стану
Зранку я прокинусь і піду,
більше не шукай, бо не знайдеш,
і не клич - я більше не прийду,
а проте, страждань не оминеш.
Я сьогодні п’яна й не своя,
я така, якій усе байдуже,
Та, насправді, вільна й нічия,
Думав, що слабка, а сам не здужав.
*** *** ***
Візьми ніж і виріж серце
потім нагодуй мене,
Дай, віддай! Воно ще б’ється,
біль твій рай не омине.
Розірви на шмаття душу,
кинь мені її у ноги,
Ну пробач, але я мушу,
крізь страждання в рай дороги.
Все забудь, згуби свій розум,
на, ось, випий же вина,
в нім хмільна моя загроза,
в нім утрата світу й сну.
І коли готовий вмерти
раптом рай врата відчинить
все, забуть, залишить, стерти,
Поцілунок!.. Й Світ покинуть!
Стіна остання
Колись впаде стіна остання
осінніх злив в моїй душі,
Смішні строкаті міські драми
собі, як треба вам, лишіть.
Серед запилених мозаїк
шукаю ті єдині очі,
для них всього в світі зрікаюсь,
вони мені життя пророчать.
Не те життя, що ви впізнали
у купах мотлоху й огризків.
А те, де вічності замало,
де вічність нашу частку містить.
Де вічність - ми, а ми - це вічність,
і кожен день ми спраглі знову
де вистачає раз зустрітись,
і без прелюдій, без розмов.
Секунди нашого відчаю
залишать шрами на віки,
ми захід сонця зустічаєм
у берегів життя ріки.
*** *** ***
В пекучім вогнищі свого забуття
чи знайду колись я спасіння
і чи вистачить потім свого каяття
і чи знайде душа воскресіння.
Сірниками - думками запалю буття
і вогонь в душу і в дії впущу
може й швидко моє спопеліє життя
лиш вогонь би у серці не вщух.
Може згарищем чорним затліє душа,
може білим як сніг попелищем,
я крихкі сподівання в вогні полишу,
а надії - в при хисткі найвищім.
Август
Август пахнув апельсинами й життям,
Він дарував мені життя, носив на таці,
А я все прислухалась в почуття,
Не розуміла, що любов - то довга праця.
Мій Август, він любив мене як міг
І сподіваюсь, що і зараз любить,
Коли впаде на землю перший сніг
Мене мій ніжний Август приголубить.
Пробач, моє ти літо, мій коханий,
За те, що я нестримна як вітри,
Як хочеш, я для тебе й бранцем стану,
Аби зі мною був завжди лиш ти.
Аби твої зелені чисті очі
Ніколи не боялись самоти,
Аби у твоєму серці біль щоночі
Потроху затихав й на зовсім стих.
*** *** ***
Банально писати вірші
Й вважати, що ти особливий,
Кінець казки лишіть,
Він змушений стати щасливим…
Ділюся усім з ліхтарями,
Всім іншим лишаю розмови,
Й щоденну комедію-драму
Ми граєм неодноразово.
Банально чекати життя
І щораз зважати на диво,
Й ховатись в свій світ-укриття,
Й брехати, про те, що щасливий.
Проте кожен день, кожен подих,
Дарує щось більше – надію
Чи можуть крихкі насолоди
Втамовувать спрагу до мрії?
Чи можуть щоденні потреби,
Нудні нарікання й поради,
Примусити жить, так як треба,
Дать спити хоч краплю розради.
Коли я живу – забуваюсь,
Для роздумів обмаль простору,
Життя не живуть, в нього грають,
В Сюжетах для вічних історій.
Життя не живуть, його грають,
Танцюють мов танго чи твіст
Малюють, їдять, випивають,
Й п’яніють від щастя та сліз.
Життя не живуть - його творять,
Не грішми, не впливом й зв’язками
Його не клянуть і не молять,
Йому віддаються без тями.
**** *** ***
Будь обережний, просячи любові,
будь обережний, просячи тепла,
можливо, що в твоїй холодній крові,
межа на ліміт щастя замала.
Можливо, що гарячий, спраглий мозок,
що прагне випить залпом все життя
і щораз потребує нову дозу,
все ж не сумісний з сердця ледь биттям.
Холодна кров, остуждена страхами,
гарячий мозок, збуждений життям,
давно вже стали, власне, ворогами,
між розсудом в розлуці й почттям.
*** *** ***
Так полохливо знов акація цвіте
І пахне ніжно, перелякано, примхливо,
Над нею вітер свій шатер простер
А серце прагне бурі, хоче зливи.
Акація туманить розум хмільно,
Здається, що пливеш в її теплі,
І я впиваюсь цим теплом безцільно,
І я живу в її терпкій імлі.
Вона мене народжує й вбиває,
Вона мене відштовхує й манить,
Цей аромат, він є, його немає,
Як я могла без світла його жить.
Моя смішна весна з сумним сумлінням,
З блакитними очима самоти,
Коли приходить біль мого прозріння,
Коли в моєму серці лише ти.
*** *** ***
Яскраві ночі
і не яскраві дні,
Гарні очі дівочі
- часом дивні, а часом сумні.
Багряне небо,
що засліпило нічні ліхтарі,
так, ніби, й треба,
а, ніби, здається, що й ні.
Й тремтять у темряві
Чиїсь нестримні пориви тепла,
Де знову холодно,
І де від світла любов замала.
Все ніби й добре в нас,
Та знов в очах сірий біль самоти,
Знов поспішає час
І у полоні його я і ти.
**** ** *** ***
Воспоминания, я как мосты стираю,
лиш не дают покоя крылья за спиною
Но вышла я не помню с кем из Рая...
мой дух, мой меч единственно со мною.
Мы шли держась за руки, молча шли,
и ток любви скользил по нашим венам,
на том пути ключ к счастью мы нашли,
но нашу дверь открыть им не сумели.
И позабыв, что ключ в наших руках,
мы яростно серца долбили в стены,
и превратив любовь на зыбкий прах,
попали к нелюбви в холодный плен.
Мы потеряли свет взаимных глаз,
мы разошлись боясь по всем дорогам,
оставив от любви урывки фраз
и недопитой нежности немного.
Но я его ищу, он как и я,
скрывает свои крылья, свою ношу...
Прости мне за любовь Любовь моя,
прости что я плохая, мой хороший.
Все, что осталось
Все, что осталось - это лишь любовь,
что сны мои спасает от удушья,
Вакциной от болезни малодушья
уверенно всосалась в мою кровь.
Она меня хранит и разрушает,
неприкосновенна, как Святой грааль.
в огне интриг прочнеет словно сталь,
она одна всю правду жизни знает.
Она сильней чем я и моя жизнь,
наказывая горько за порочность.
душе все ж обещает стойкость, прочность,
тихонько напевает: жди, держись!
*** *** ***
Помоги мне умереть
Избавляясь вновь от страха
Ну позволь мне вновь горет
отдавая мир свой крахам
Помоги мне нужной быть,
Не иным, а твоим ливням
Не позволь, не дай остыть
Я во льдах усну, я сгину.
Не держи, сжав крепко руки
Отпусти - и я вернусь
Одолев в снегах разлуки,
Позову и улыбнусь.
Растворяясь в океана
Бесконечных мук скитаний
не найти ответ в Коранах,
Слишком мало этих знаний.
Слишком много в мыслях страха,
Слишком мало в них надежды
Мы когда-то станем прахом,
Надо быть любовью прежде.
Город контрастов
Город контрастов, любви и страданий,
Блеска брилиантов и вони бомжей,
То ли стремлений, то ли скитаний,
грязных властителей, чистых пажей.
Город конвеерного производства,
где каждый третий продукт - это брак,
каждый второй - жертва уродства,
а каждый первый - портфельный дурак.
Город постельного аукциона,
где опыт жизни - лояльность к б/у,
где ценят качество пьяного стона,
где, что б не видеть - себе просто вру.
Город расбитой мечты и забвений,
где можна найтись и можна теряться,
полон надежд, утрат, подозрений,
где хочиться плакать, а нужно смеяться.
Город, где просто забыть своё имя,
или создать его в блеске побед,
Город, где все вулканы остынут,
сквозь испытания счастья и бед.
**** *** ****
Зачем ищу, ведь нужно просто жить,
не думая кому все это нужно,
легко летать и падать и любить,
и в жаркий летний день и стужу.
Зачем беру перо и вновь пишу,
того, чего сама не понимаю,
чего боюсь, куда опять спешу,
и двери в никуда вновь открываю.
За пустотой болезненных прозрений,
пустая безграничная печаль...
Ты думаешь, что я прошу прощенья,
но мне совсем не страшно, просто жаль.
То ли себя, отвергнутую миром,
то ли весь мир, что пал у моих ного...
не оценив алмаз, возьмут сапфир,
а тот - оставят, бросив в пыль дорог...
Снежная весна
Безудержной свободою пленима
в погоне за улыбкой синей птицы,
собой побеждена и так ранима,
что, снежная весна, тебе вновь сниться?
Не песни ли зовущих океанов,
что разбивают боль всю о причалы,
не сказочно ль пленительные страны,
где ты концам вновь ищешь все начала?
Не шопот ли ветров зовущих в бездну,
что буйствуют с вершинами играя,
не мертвая ль трава, что вновь воскреснет,
и обретает вечность умирая?
Зачем себя так яросно терзаешь,
рабыня необузданых желаний,
скитаясь где-то там, здесь исчезаешь,
без очага и веры вечный странник.
Куда ты не придешь, там нет уж места,
согревшись, вновь зовешь к себе дорогу,
сбежавшая несмелая невеста,
что снова упадет к чим-то порогам.
Нет сил тебя держать, нет сил проститься,
ты будто на цепи, мой нрав нескромный,
что, милая тебе теперь присниться,
среди пустинь и снов, как мир огромных...
*** *** ***
А я пою, пою и плачу,
И утопая в ритмах слез,
Если бы прожить иначе,
Теперь,- когда уж нету грез.
А я смеюсь, смеюсь сквозь слезы,
Забыв, что слезы это боль,
Танцуя в бурях и угрозах,
Простив, что не угодна столь.
Когда миры укроют тени
Моих несбывшихся надежд,
Я все отдам своим забвеньям,
Избавясь от мирских одежд.
Я лишь спрошу, о чем ты плачешь,
Скрывая слезы в мишуре,
Я просто не могу иначе
Твой плавить лед в своей жаре.
Я лишь хочу спросить о боли,
которая в тебе поет.
Зачем тебе такая воля,
Что чувства превращает в лед.
Вновь зажигались фонари
Вновь зажигались фонари,
Купаясь в пыли дней спешащих,
Мне говорили: вянь, умри,
Боясь, что им не хватит счастья.
И я смотрела смелым вслед,
Всех пропуская к их стремленьям,
Мне все твердили – странность, бред,
А я ждала их пробужденья.
Я никого ведь не прошу,
Я никому сказать не смею,
Зачем к блокноту вновь спешу,
И почему писать умею.
Я ведь люблю, таких как есть,
Смешных, зацикленных и глупых,
Молча сношу сарказм и лесть,
Вновь строя замки на разрухах.
Я ни на что не претендую,
Лишь не сажайте меня в клетки.
В конце концов, кого волнуют,
Порывы нестандартных редких.
Моя тоска сплела тугие сети
В неловкой пустоте гасимый свет
безбрачию дарит свои продарки,
беззвучно упадет немое “НЕТ”
пренебрегая ядом слодко-жарким.
В неловкой тишине ранимых снов,
моя тоска сплела тугие сети,
нам вспомнить бы основы тех основ,
с которыми в сей мир приходят дети.
Мне вспомнить бы о том, что так настырно
в моем слепом пространстве полудрам,
колышит шаткий разум в ритме смирном,
и падает у ног к иным мирам.
Мне вспомнить бы разумные основы,
что помогают отыскать ответ,
что разрешают мыслям быть здоровым,
когда теряешь рамки и твердыни,
то понимаешь истину: отныни -
тебе назад никак дорог уж нет…
Надежду убивают постепенно
Надежду убивают постепенно,
Испытывая март снегами,
Кем были мы и чем мы стали?
Кем были мы и чем мы стали?
Надежду убивая постепенно.
Окутавшись в оковы лицемерья,
Теряя незаметно все тепло,
Наш тихий рай снегами занесло,
Наш теплый дом снегами занесло,
Закрыв навек для счастья двери.
Мучительно взывая к небесам,
Мы просим не судьбы, а подаянья,
Каким мы покоряемся влияньям?
Зачем мы покоряемся влияньям?
Не веря не любви, ни чудесам.
Не смейте забывать о чудесах!
Так слепо доверяя серым будням.
Ну почему поверить нам так трудно?
Ну почему в них верить нам так трудно?
Не оставляя шанса небесам!
Спасаясь сигреткой
Спасаясь сигареткой от «сегодня»,
поток проблем оставлю на потом.
Дружить «ротив кого-то» нынче в моде,
а нам легко так дружиться с котом.
Нет пошлости стремлений за гламуром,
нет радости быть больше, чем ты есть,
в коктели под названием «лямури»,
подмешивая хруст купюр и лесть.
Мой кот, все говорят, - придуман,
продукт шизофрении и фантазий,
не так уж сложно всем казаться умными,
когда не в счет совсем свои маразмы.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
