Дивне бажання, іще з дитинства, коли довго їхала потягом із батьками –
вийти
на якомусь енному полустанку - забутому і чужому,
просто вийти,
піти стежкою у невідомому напрямку,
стати часткою місцевого краєвиду,
цяточкою безіменною
у червоній хустинці
з горохами,
проводжати і зустрічати
локомотиви долонькою,
відчуваючи на губах ожинову кров шалену,
вітатися із козою та її бабцею,
що випасають свої долі над схилами залізниці...
А тоді вечоріло,
пасажири витягали варені яйця із канапками,
незмінний ритуал калатання цукру у склянці
з алюмінієвою підставкою Укрзалізниці,
очі злипалися, пахло забутим морем,
що майоріло попереду,
а хлопці з обгорілими носами
мчали на своїх роздовбаних велосипедах
через луки та левади моїх діточих снів,
і гукали до мене голосно «боягузка»...
