* * *
Висока ніч світила зорями –
Зника вночі від’єднаність Землі.
І Той, хто чаклував над долями,
Доводив – ми тут не самі.
Він сипав снами над головами,
В яких душа літа, мов птах,
В яких віки стають прозорими
І відступає смерті страх.
Ця легкість, легкість… чи повториться?
В Семіраміди – гарний сад!
Я бачу все, що в ніч цю твориться.
Крізь тисячі років назад.
І настає тяжке осмислення
Всього, що зроблено людьми –
Усе, що мислиме й немислиме,
Чудово розумієм ми.
Якби ще й вдень не забували
Нічний історії урок –
Під неба синім покривалом
Нам не сховатись від зірок.
Від тих світів, що поруч з нами,
Від тих віків, в яких жили,
В яких… не дуже добру славу
Своїй планеті здобули.
1999.
* * *
Прадавній гріх – то перша насолода,
Що усвідомлена була людьми.
Радість смаку, пізнання, сила вроди
Й те, що коханням називаєм ми.
Все це нас відрізнило від тварини,
Наблизило до Божого єства…
Й прокляттям зразу впало на людину,
Бо надто стала гордою вона.
Земна й небесна радість сперечаються,
Незрима завжди йде між них війна.
Не знаю, чом ніхто не поступається,
Аби скоріш скінчилася вона.
1999.
* * *
В єднанні нашім все було можливе,
Та тільки мови змішані були,
Щоб надто не гордилася людина,
Щоб Тайни Тайн не осягнули ми.
Нам рано ще? Були недосконалі,
Щоб вежу бездоганну збудувать?
Натомість ми навчилися на палі
Саджати ворогів і воювать.
О, скільки ж часу втрачено даремно
І крові пролито у війнах тих!
Але й того не знаємо напевне,
Чи Тайну Тайн хтось пережити б зміг?
1999.
