Сива ніч, старенька, мовчазна,
лагідно присіла край вікна,
зазирнула у безсонні очі:
«Спи, дитинко. Заспіваю, хочеш?»
«Хочу, бабцю…»
Тихо почина…
Я сховав лице в її долоні,
в прохолоду влив гарячі скроні
і заплакав в унісон з дощем…
Ллється із душі правічний щем
ніжності, закутої в полоні
кам’яного тіла, ллється біль
п’яних пристрастей, байдужості похміль…
Невагоме серце знов готове
підібрати кожне вбите слово,
позбирати смуток звідусіль,
вібрувати самотою світу,
Летою плисти назустріч літу…
…Ніч цілує заяснілі очі
і стихає.
…Сонце зір лоскоче
й наливає мовлення амріту…
