* * *
Річ дивна, що, хоч і не схильна я
Зашкодити в чімсь літньому розмаю,
Та, як знайду гніздо, що в нім сім’я
Пташин двох, їх в неспокої тримаю,
Допоки твоє серце тріпотить
Біля вікна грудей моїх, аж поки
Цілунок твій украду, що вмістить
Більш болю, ніж утіх; – і дам вже спокій.
“А зараз линьте, птахи, в небозвід!
З тенет, хай ніжні, поспішіть на волю!” –
Гукаю їм, вину відчувши й стид,
Що я красі взялась вершити долю.
Та якби не кричала, визнать мушу:
Тебе вже з місця і на крок не зрушу.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Strange thing that I, by nature nothing prone
To fret the summer blossom on its stem,
Who know the hidden nest, but leave alone
The magic eggs, the bird that cuddles them,
Should have no place till your bewildered heart
Hung fluttering at the window of my breast,
Till I had ravished to my bitter smart
Your kiss from the stern moment, could not rest.
"Swift wing, sweet blossom, live again in air!
Depart, poor flower; poor feather you are free!"
Thus do I cry, being teased by shame and care
That beauty should be brought to terms by me;
Yet shamed the more that in my heart I know,
Cry as I may, I could not let you go.
