Не вір, не вір їй, брате…
Бо щойно звикнеш брати
З її долонь кохання хліб,
У неї рушиш – просто вглиб,
Ти вже не вернеш цілим.
В її очах осіли
Ледь видні й чутні тіні.
Вони тебе зустрінуть
(а вирок буде: «Винний!»)
І переполовинять.
Біжи, біжи, мій брате!
Бо швидко звикнеш брати
З її долонь кохання хліб.
І тихо твій шелесне схлип -
Між гострих її вилиць
Життя і смерть спинились.
У сірій сукні будня,
Вночі без неї буде -
І, обережний, мудрий,
У ту незмірну студню,
Ти
рушиш
вглиб, авжеж…
Авжеж
під ноги битим склом впадеш.
Вже не тікай, мій брате.
Ніхто не втік. Зібрати
Розбитого не зможеш.
Скорися. Так, як кожен…
Крізь вушко пекла день по дні
Введе вона у рай на дні.
