* * *
Коли помреш ти й поглядом бентежним
Наскрізь вже не пронижеш – сяйва чар
Такий в нім: наче блиском ефемерним
Планети дві у просвіт поміж хмар
Сяйнули раптом з неба в млу світанку,
Та лиш на мить – вже й сліду їх нема,
Хай хтось би і вдивлявся до останку
З надією, аж поки зникне й тьма; –
Тоді тебе забула б, може, й разом
Весь біль і смуток, зажила б, як всі?
О ні! Ще не потьмаривсь доки розум,
У ньому блиск тих зір у всій красі,
Яскравіш сяйво з пам’яті ллючи,
Ніж альфи всіх сузір’їв уночі.
Edna St. Vincent Millay
* * *
When you are dead, and your disturbing eyes
No more as now their stormy lashes lift
To lance me through — as in the morning skies
One moment, plainly visible in a rift
Of cloud, two splendid planets may appear
And purely blaze, and are at once withdrawn,
What time the watcher in desire and fear
Leans from his window in the dawn —
Shall I be free, shall I be once again
As others are, and count your loss no care?
Oh, never more, till my dissolving brain
Be powerless to evoke you out of air,
Remembered morning stars, more fiercely bright
Than all the Alphas of the actual night!
