* * *
Колодязь є; в його бездонне око,
Хоч ріж мене, я більш не зазирну;
Живився джерелом, що десь глибоко
В нім пульсувало, та за ніч одну
Враз висох; а в засуху, як безводна
Була й ріка, на рівні усе ж тім
Блищала тьмяно там вода холодна;
Й десь ділась за одну ніч, зникла в нім.
Є слово, що не смію знов казати,
Обличчя є, що з пам’яті жену;
Й хоч навчена терпіти біль і втрати,
Про тебе думку – муку цю одну –
Вже не осилю; й ще боюсь в додачу,
Чи в спомині про тебе глузд не втрачу.
Edna St. Vincent Millay
* * *
There is a well into whose bottomless eye,
Though I were flayed, I dare not lean and look,
Sweet once with mountain water, now gone dry,
Miraculously abandoned by the brook
Wherewith for years miraculously fed
It kept a constant level cold and bright,
Though summer parched the rivers in their bed;
Withdrawn these waters, vanished overnight.
There is a word I dare not speak again,
A face I never again must call to mind;
I was not craven ever nor blenched at pain,
But pain to such degree and of such kind
As I must suffer if I think of you,
Not in my senses will I undergo.
