* * *
Коли вдягнем вінки не з мирта – з тліну,
Й затьмарить морок зір, й серед мерців
Наш сміх дзвінкий, весь шал за мить єдину
Там буде, де й думки всі мудреців;
Як внуки тих, хто в іграх з нами вправні,
На веслах в море вийдуть, хто з корми
Пірнатиме шукать монетки давні? –
Уже не ми, коханий, вже не ми….
То ж ті, кому вдихать на повні груди,
Нас, що безмовний прах уже, не вчіть
Яка любов обманлива, й що люди
Не вірять в міць її; хоча б мовчіть,
Минаючи німу тих двох могилу,
Що звідали сповна кохання силу.
Edna St. Vincent Millay
* * *
When we that wore the myrtle wear the dust,
And years of darkness cover up our eyes,
And all our arrogant laughter and sweet lust
Keep counsel with the scruples of the wise;
When boys and girls that now are in the loins
Of croaking lads, dip oar into the sea, —
And who are these that dive for copper coins?
No longer we, my love, no longer we —
Then let the fortunate breathers of the air,
When we lie speechless in the muffling mould,
Tease not our ghosts with slander, pause not there
To say that love is false and soon grows cold,
But pass in silence the mute grave of two
Who lived and died believing love was true.
