* * *
Любове, ти колючкою мені
Вп’ялась у серце й ледь не погубила;
Й траву, що в ній лежала в напівсні,
Й так мокру від дощу, слізьми кропила,
Як сутінки зміняла млиста ніч,
А тій – похмурий ранок йшов на зміну,
Та небо все ясніло зусібіч,
Й вернуло дню вже метушню пташину.
Колючко ніжна, пристрасте, якби ж
Тоді я знала, яку серцю муку
Несе твій гострий і безжальний ніж,
Як розставання множить в нім розпуку, –
О, я не бігла б так на того клич,
Хто чи й любив мене – в ту навіть ніч!
Edna St. Vincent Millay
* * *
Sweet love, sweet thorn, when lightly to my heart
I took your thrust, whereby I since am slain,
And lie disheveled in the grass apart,
A sodden thing bedrenched by tears and rain,
While rainy evening drips to misty night,
And misty night to cloudy morning clears,
And clouds disperse across the gathering light,
And birds grow noisy, and the sun appears —
Had I bethought me then, sweet love, sweet thorn,
How sharp an anguish even at the best,
When all's requited and the future's sworn,
The happy hour can leave within the breast,
I had not so come running at the call
Of one who loves me little, if at all.
