* * *
Більш не з’являйся, літо, в цьому лісі
Й ти, осене, не йди по цих стежках;
Не хочу ні дощу, ні сонця з висі,
Ні втіх очам на тирлича квітках.
Й ти будь відсутня теж, даремна весно;
Не дай дроздам здійняти співу шквал,
Що вміє воскрешати так облесно
Із пам’яті бажань колишніх шал.
Й лиш ти, нелюба іншим, хмура зимо,
З морозами у ліс цей завітай;
Хай гнеться зледеніле віття німо,
Хоч поряд в лузі й літній ще розмай;
Затьмар і вись, і низ хурделиць бігом;
Прощай, квітучий луже, – спи під снігом!
Edna St. Vincent Millay
* * *
Summer, be seen no more within this wood;
Nor you red Autumn, down its paths appear;
Let no more the false mitrewort intrude
Nor the dwarf cornel nor the gentian here;
You too be absent, unavailing Spring,
Nor let those thrushes that with pain conspire
From out this wood their wild arpeggios fling,
Shaking the nerves with memory and desire.
Only that season which is no man's friend,
You, surly Winter, in this wood be found;
Freeze up the year; with sleet these branches bend
Though rasps the locust in the fields around.
Now darken, sky! Now shrieking blizzard, blow! —
Farewell, sweet bank; be blotted out with snow!
