| © Катруся Степанка, 30-07-2012
|
Багато різного приходило у сні,
усе забулося, неначе і не спала,
закарбувалося у пам’яті мені
з моменту… на дорозі як стояла.
Дорога ця, до рідного села.
На праву сторону – поля безкрайні,
капличка в лівій стороні мала,
навкруги неї могилки звичайні.
Стою і думаю: "Залишилося мало
дороги йти, щоб могилки скінчились.
Успію. Поки темно ще не стало,
бо вечоріє, сонце закотилось".
Іду… немає геть ніде нікого,
цвинтар вже майже в мене за спиною.
Десь люди узялися йти від нього,
спочатку мало.
…більше… йдуть за мною.
А де беруться, теж не зрозуміло,
понад могилами з повітря виростали,
наче прозоре, наче й ні - їх тіло,
я не хотіла того роздивлятись.
Всі кольори коричневими стали,
пропали могилки, десь ділася дорога.
Ні днів, ні років… і віки пропали,
часу немає.
Мертва і тривога.
Суха земля.
Не репана, а рівна.
Пилюка ніби є, вона припала,
коричнева
і хоч би бадилина,
тверда як камінь, бо води не знала.
З усіх сторін до мене в тишині
підходять люди – легенько одіті,
та не страшні, звичайні всі, земні.
Без пори року…
тепло ж, як у літі.
Не є тривожно і мені не страшно,
я починаю мовчки всіх хрестити…
сама молитва з вуст виходить плавно,
її я починаю говорити.
«Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» –
проказуючи чітко, кожне слово,
лише ось це, хочуть почути їхні вуха,
вони для них, як вогнищу є дрова.
Не напирають, щоб не налякати,
а ніби ходять повз мене… навколо…
Мені лишається одне – молитву знати,
читати і хрестити всіх довкола.
Мій загострився погляд на бабусі.
Бабуся впевнена я, з виду ж молода,
вона із ліскою, але в постійнім русі,
а поруч, далі… дівчинка мала.
Цій дівчинці, років мабуть дванадцять,
вона єдина є така маленька –
найсміливіші.
Мене не бояться,
найближче підійшли, в платтях легеньких.
Не спішно їх хрещу, але читаю
молитву іншу: «Да Воскресне Бог…»
Людей все більшає, вони вже напирають…
не зупиняюсь: «Да воскресне Бог…»
Всі збились колом – я посередині,
вже так багато, а ще йдуть і йдуть…
і молоді, старі і в повній силі…
окрім дітей, видно не той їм путь.
Щоб більшій кількості людей хреста прийняти,
кудись поділися тіла.
Лишились лиця.
Вони так тісно всі старались стати,
стіна повстала з лиць.
Немає місця
навіть і голці десь щоб прослизнути.
Спокійні, без якихось почуттів,
щоб а ні слова не змогло і промайнути
і щоб хватило на усіх хрестів
Я ж, впевнено кладу хреста наліво
і: «Да воскресне Бог…», – все промовляю.
Так само чітко – прямо і направо,
в четверту сторону спокійно повертаю.
Закінчила.
Але стіна навколо
не ворухнулася і виходу немає,
тоді рукою, на початку кволо,
потім сильніше… стінку прориваю.
Усе спокійно, без страху й тривоги
роблю дорогу.
Далі що?
Не знаю.
Стіна та, ніби павутиння.
Всього трохи
до неї я зусилля докладаю.
Де проривала, там лице мужчини,
ще не старого, тут немає меж,
у чорній, ледь відрощеній щетині,
та не поранила його і інших теж.
Стіну прорвала.
Що там?
Все в тумані.
Усе розмите – хвилі у воді.
Рукою розвела туман.
Надія в тайні.
Не знаю, що чекає впереді?
Все розійшлося, сірого немає,
там світло і яскраві кольори…
Там випускний і бал якраз триває,
найліпшої і безтурботної пори.
Молодь щаслива, гарна, чепурненька,
лиця аж світяться…
за столиками вище
і я між ними, теж є молоденька,
теж випускниця, літ мені не більше.
За руку взяв хлопчина молоденький,
веде із жартами: «Сварю, то будеш знати.
Тобі ж бо виступати, як маленька,
не попередила, що хочеш ти співати»
Підвів до краю, ми ж бо на балконі,
внизу є зала, танці там і співи,
нам видно все навкруг, як на долоні,
так добре тут і весело людині.
Cпуститись по вірьовці всім потрібно,
а як спускатися?
Задумано стояла,
ковзнутися, чи маятником… плідно?
У роздумах таких від сну я встала.
Вночі мене не кидало в печалі,
раніше в таких снах зі страхом була,
всіх теж хрестила, потім бігла далі,
а тут про негаразди всі забула.
Хоч і виходила у снах, у тих, на світло,
але до того темно було й гірко,
я просиналася, коли усе розквітло
і забувалися печалі дуже швидко.
Бо відчувала – дала допомогу,
тим, кому вона так була потрібна.
Хрести знімали душам тим тривогу,
для мене була праця та не хибна.
А пам'ять усі сни закарбувала.
Тепер я впевнена –
Хрест – чудодійна сила.
Сильнішого немає.
Ще на рівні стала
Молитва – ось, дає що крила.
2012р.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
