* * *
Одне прохання – завжди будь красивим,
Щоб ніжною і я повік була;
Ти ж знаєш, що краса є справжнім дивом
Для мене – і в тобі його знайшла;
Без неї мене втримати не зможеш,
Хай інших безліч є в тобі чеснот;
Слізьми й мольбою тут не допоможеш,
Докори ж тільки додадуть скорбот.
Ото ж прошу, як справді мене любиш,
Лелій до днів останніх вроди чар;
Й не відведу твоїх рук, як голубиш,
І з вдячністю прийму любові дар.
Якщо й старіти, дням згубивши лік,
То лиш чарівно, як це робить рік.
Edna St. Vincent Millay
* * *
I do but ask that you be always fair
That I forever may continue kind;
Knowing me what I am, you should not dare
To lapse from beauty ever, nor seek to bind
My alterable mood with lesser cords;
Weeping and such soft matters must invite
To further vagrancy; and bitter words
Chafe soon to irremediable flight,
Wherefore I pray you if you love me dearly,
Less dear to hold me than your own bright charms,
Whence it may fall that until death, or nearly,
I shall not move to struggle from your arms:
Fade if you must,--I would but bid you be
Like the sweet year, doing all things graciously.
