* * *
Тебе любила щойно – зізнаюся;
Кажу всерйоз – не жарт це, як раніш:
На тебе мимоволі задивлюся
Й не відведу твоїх рук – стисну лиш.
Де й ділись усі примхи мої нині;
Під поглядом твоїм, який звільнить
Від скритності, зазнайства і гордині,
Постануть усі вади мої вмить.
Пробудженням від чергової сплячки
Була тобі – й розстаньмось без молінь:
В житті я обійдусь і без подачки;
Йду залом пам’яті твоєї – тінь
У мармурі – не дівчина жива,
Що все ж тебе кохала день чи два.
Edna St. Vincent Millay
* * *
I think I should have loved you presently,
And given in earnest words I flung in jest;
And lifted honest eyes for you to see,
And caught your hand against my cheek and breast;
And all my pretty follies flung aside
That won you to me, and beneath your gaze,
Naked of reticence and shorn of pride,
Spread like a chart my little wicked ways.
I, that had been to you, had you remained,
But one more waking frorn a recurrent dream,
Cherish no less the certain stakes I gained,
And walk your memory's halls, austere, supreme,
A ghost in marble of a girl you knew
Who would have loved you in a day or two.
