* * *
Ті рози, що колись в саду моїм,
В Гомера, чи в Хайямовім зростали,
Хоча й самі з тих пір вже прахом стали
Під шаром із таких же роз товстим
Й не тішити ніколи зір наш їм; –
Але крізь тлін і праху всі завали
Пишніше б ще й духмяніш забуяли,
Літа всі давні сколихни новим.
Й коли клянусь: “Всім серцем я люблю”, –
То клятва ця чи без Ліліт можлива
Була б, без Лесбії й Лукреції;
Щось теж в коханні і своїм згублю,
Якби була Єлена менш вродлива,
Чи вмерла б, чи осталась в Греції.
Edna St. Vincent Millay
* * *
No rose that in a garden ever grew,
In Homer's or in Omar's or in mine,
Though buried under centuries of fine
Dead dust of roses, shut from sun and dew
Forever, and forever lost from view,
But must again in fragrance rich as wine
The grey aisles of the air incarnadine
When the old summers surge into a new.
Thus when I swear, "I love with all my heart,"
'Tis with the heart of Lilith that I swear,
'Tis with the love of Lesbia and Lucrece;
And thus as well my love must lose some part
Of what it is, had Helen been less fair,
Or perished young, or stayed at home in Greece.
