О, золота Аліно!
Шкіра її – медова.
Шкіркою з апельсина
сходить на небо
довгий,
довгий
день.
І щоранку, липка і сонна,
в найспекотнішій з цих палат,
вона чує, як Френк Сінатра
ніжним голосом телефону
її будить: «Strangers in night…»
І здається – немає ґрат.
І коли вона бродить алеями,
лікарняні голодні пси
підставляють її долоням
холодні свої носи –
немовби сліпі в Галілеї
очі – пальцям Христа,
неначе благають в неї
спасіння для себе. Та…
Що ти ховаєш, Аліно,
поміж своїх лопаток?
Що затискаєш міцно
поміж тоненьких ребер?
Що тобі пнеться в спину
і заважає спати?
«Never, - Сінатра шепче, -
never, Аліно, never.
Ніколи тобі, дитинко,
не випурхнути за ґрати,
навіть коли проб’ється
те, що поміж лопаток –
пір’ям огорне спину,
вибухне поміж пліч.
Нащо тобі, Аліно?
Скоро настане ніч.
Нащо тобі, дитино,
світ з того боку ґрат?
Strangers in night, Аліно.
Strangers in night…»
