* * *
Хоч більш, ніж тебе, я люблю життя,
Й більш трохи – квіт весняного розмаю,
Й димок в осіннім полі; – все ж буття
Без тебе вже не мислю, бо кохаю.
В тобі – і радощі, й жалі мої;
Найбільша із утіх – тобі служити;
До тебе шлю думок своїх рої:
Тобою жити, й знов тобою снити.
До чого не торкнусь в тобі – святе:
Пригадую весь день, як над бровою
В тебе волосся завиток росте,
Й твій дотеп кожний в балачках зі мною; –
Щоб світ дізнавсь – і я, і ти, і всяк,
Як я тебе люблю, хай це й не так.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Loving you less than life, a little less
Than bitter-sweet upon a broken wall
Or bush-wood smoke in autumn, I confess
I cannot swear I love you not at all.
For there is that about you in this light--
A yellow darkness, sinister of rain--
Which sturdily recalls my stubborn sight
To dwell on you, and dwell on you again.
And I am made aware of many a week
I shall consume, remembering in what way
Your brown hair grows about your brow and cheek,
And what divine absurdities you say:
Till all the world, and I, and surely you,
Will know I love you, whether or not I do.
