* * *
По стежці, що вела вверх, вниз іду.
Дуби з дубків тих виросли донині.
Без тебе – рій лиш споминів веду –
Спускаюсь, та вже в лагіднішій днині.
Позбавлена кохання, без надій
По стежці тій, що вгору йшла, вертаюсь;
Й крутіший, ніж гадавсь тоді, шлях мій,
Й, самотня, кам’яністішим спускаюсь.
Теплінь і сутінь, дзвін удалині
Пливе повільно й сумно над горами;
Й ці пасовища пам’ятні мені,
Що оживлялись навесні стадами.
І близько уже зовсім до хатини,
Звідкіль не проглядають гір вершини.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by the path I climbed, I journey back.
The oaks have grown; I have been long away.
Taking with me your memory and your lack
I now descend into а milder day;
Stripped of your love, unburdened of my hope,
Descend the path I mounted from the plain;
Yet steeper than I fancied seems the slope
And stonier, now that I go down again.
Warm falls the dusk; the clanking of a bell
Faintly ascends upon this heavier air;
I do recall those grassy pastures well:
In early springs they drove the cattle there.
And close at hand should be a shelter, too,
From which the mountain peaks are not in view.
