***
Дід вирубував сад,
бо податку не міг платити.
Під сокиру підряд,
бо голодні і босі діти.
А у баби сльоза –
їй шкода татусеву грушу.
- Не реви, - відказав, -
я не хочу, та, бачиш, мушу…
І сивіла весна,
і не квітла скупа садиба.
Тільки бабі у снах
груші пахли. І ніби в німбах
посміхались батьки,
що померли у тридцять другім...
Дід вирубував сад,
і боліли душа і руки.
***
Він різав сад у квітні, у цвіту.
В асфальт горнув нарциси і тюльпани.
А ввечері хвалився, дуже п’яний,
як взув якусь на гроші та он ту
стару штовхав у шию, бо вона
лягала під колеса і під пилку.
І насміхався, і ковтав горілку,
і світ на матючинні розпинав.
Він різав сад, бо власний мав проект:
заправку, забігайлівку і паркінг,
Він стільки знищив по окрузі парків!
А ще людей. Що вже не суд – респект…
***
А у доні в долонях яблунька,
а у сина лопата тата.
Так погідно довкола, ягідно.
Йдемо нині садок саджати.
І вовтузяться ручки-крилонька,
і цвітуть, наче квіти, очі.
Ми садами життя не зміримо,
а любов’ю – завжди і точно.
