В те літо дощове все наче сумувало
Про те, що на нове було надії мало.
У натовпі людей в дощовику старому,
Немов серед речей, я брів, забувши втому.
Не жалійте мене, не жалійте,
Не шукайте хто винний, хто ні,
Краще келихи повні налийте,
Будьмо, друже, сказавши мені.
В кров подерті усі іменами,
Нумо, друзі, вже випити час
За жінок, що покинуті нами
І жінок що покинули нас.
В те літо дощове втрачалися надії,
Що Бог десь там живе і добрий він на ділі.
Що полікує час, мине доба ганебна,
Що піде все у нас нарешті так, як треба.
В те літо дощове води була навала,
Те літо теж спливе нам осінь обіцяла,
Але душа була вже думкою сповита,
Що йде нова весна, мов книга нерозкрита.
ОРИГІНАЛ ТВОРУ
Не жалейте меня
В то лето шли дожди, и плакала погода,
Над тем, что впереди не виделось исхода,
И в стареньком плаще среди людей по лужам,
Как будто средь вещей шагал я неуклюже.
Не жалейте меня, не жалейте
Что теперь говорить, чья вина?...
Вы вино по стаканам налейте
И скажите: "Привет, старина!"
В кровь израненные именами
Выпьем, братцы, теперь без прикрас
Мы за женщин, оставленных нами,
И за женщин, оставивших нас.
В то лето шли дожди, и рушились надежды,
Что бог нас наградит за преданность и нежность,
Что спилим эту муть - гнилые ветви сада,
Что все когда-нибудь устроится как надо.
В то лето шли дожди, и было очень сыро,
В то лето впереди лишь осень нам светила,
Но пряталась одна банальная мыслишка :
Грядущая весна - неначатая книжка.
